Решила за постить его и тут. Только он на украинском, а переводить мне, конечно же, лень. Кому интересно - читайте, если что - спрашивайте.
небольшое, собственноСвято, яке завжди з нами
Ось і дожили ми до 2009-го року. „Рік як рік”, – можете сказати ви, але то не зовсім так. Це – Рік Президентських Виборів. Отак з великої літери це й треба писати, бо у нашій країні вибори – це ж як свято.
Перед святом іменинники (кандидати) чепуряться, щоб краще виглядати, й сваряться з приводу де хто буде сидіти за святковим столом та кому дістанеться шматок торту з „розочкою”, а гості (виборці) шукають свої запрошення, думають, які ж вбрання одягнуть іменинники (хоча бачили їх уже всі й у білизні, й, навіть, без неї), та розуміють, що планують свято все одно не вони.
І кого ж ми бачимо на цьому „святі життя” цього року? А, власне, майже все ті ж обличчя – любий друг, діючий Президент Віктор Андрійович Ющенко; постать із косою, прем`єр-міністр Юлія Володимирівна Тимошенко; простий донбаський хлопець, екс-прем`єр-міністр Віктор Федорович Янукович та нове обличчя на цій „тусовці”, екс-спікер Арсеній Петрович Яценюк. Всі – старі наші знайомі. Ми до них звикли, ми їх вже знаємо. Яценюк, звичайно, у цій компанії нова людина, але його ми теж знаємо, просто дивимося тепер з нового боку. Так він до нас досі не повертався.
„Імениннички” так чекають на це свято, що аж вирішили перенести його поближче – з 17 січня 2010 року на 25 жовтня 2009 року. Майже на 3 місяці раніше. Ото нетерплячка! Мабуть, аж рученятка сверблять від бажання скоріше розшматувати святковий „каравай”.
Така от чудова традиція у нас в Україні – працювати 3 роки через 2. Бо рік ми до виборів готуємося й рік від виборів відходимо. Ніби „похмілля” якесь. І тут же починаємо подумки планувати наступне „свято”. Сварки „це-моя-іграшка”, скарги „він-мій-фонд-чіпає”, ниття „дядьку-дайте-газу” мають місце у повному обсязі. Але під час свята про це не думається.
То що ж принесе нам чергове свято? Чи можемо ми надіятися на те, що карета не стане знову перетворюватися на гарбуз, а кучер – на щура? Надіятися, звичайно, можна і, навіть, треба, але не занадто. Як у старому анекдоті: „Докторе, я буду жити? – А сенс?”
Це я до того, що, кого б електорат не вибрав, навряд він відчує якісь суттєві зміни у своєму повсякденному житті. Чи, може, хтось справді вважає, що комусь із цих „іменинників” з зарплатнею у сотні тисяч й дюжиною хатинок по світу є діло до мізерних пенсій наших бабусь, до наших постарілих не по роках від невтомної роботи матерів, до незігрітих материнською ласкою, голодних дітей?
Я б хотіла, щоб комусь це було не байдуже, але журналіст повинен реально дивитися на світ: „Ми чужі на цьому святі життя”